Філософія українських «шістдесятників» («друге відро¬дження»)

Смерть Сталіна в березні 1953 р. і спроби но¬вого керівництва партії й держави дещо «підновити» і на¬віть «лібералізувати» тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новим лідером СРСР М. С. Хрущо¬вим культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС, сприяли створенню ситуації, схожої на ідеологічну «відлигу» 20-х років (термін «відлига» ввійшов у «вжиток» з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така «відлига» настає в 60-ті роки, набувши в народі означення «хрущовська».Позитивні зрушення в українській філософії, що поча¬лися в 60-ті роки й призвели до «другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного фі¬лософа Павла Копніна (1922—1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософ¬ських кафедр столиці України (кафедру філософії Політех¬нічного інституту). Згодом, у 1959 р., Копнін очолив ка¬федру філософії Київського університету, а в 1964 р. став директором Інституту філософії Української Академії на¬ук. Багато в чому українська філософія доби «другого від¬родження» завдячує проникливому розуму, винятковій пе¬редбачливості та організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало залежало й від тих, кого треба було «органі¬зовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізна¬вальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань перено¬сився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всьо¬го ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєді¬яльності.Напрям наукових пошуків Копніна виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філо¬софи жартома між собою називали спрямування дослі¬джень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом». За¬уважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намага¬лося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм жит¬тєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунали звинува¬чення в тому, що спроба поставити в центр філософствуван¬ня людину та різні способи освоєння нею світу є «буржуаз¬ною» тенденцією.На початку 60-х років до вітчизняних «берегів» докоти¬лася з Заходу хвиля «молодомарксизму», звернення до яко¬го було зручною, напівлегальною формою критичного пере¬гляду тоталітарних світоглядно-філософських стереотипів. І тут виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса ан¬тропологічної зорієнтованості філософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально-кордоцентричною філософ¬ською спадщиною Г. Сковороди й П. Юркевича.В політичному відношенні окреслені філософські яви¬ща виразно тяжіли до лібералізму. Недаремно в ті роки їх офіційно таврували як «відхід від класово-партійних прин¬ципів». Імпульс, наданий українській філософії коротко¬часною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, не тільки не був втрачений у брежневсько-«застій-ні» роки, але й багато в чому був примножений. Досить сказати про наростання нестримного потягу до укорінення у світову та національну філософську традицію, йдеться не тільки про «червоний позитивізм» і «червоний екзистенціа¬лізм». Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпоча¬лися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Мо-гилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).Не дивно, що відразу почалися нарікання з боку ідеоло¬гічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на щит!» І підняли-таки (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Іваньо, А. Бичко, М. Кашуби, І. Захари та ін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовий рівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а ви¬вчення й видання першодруків та міркувань про них не припинялось ані на рік. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української фі¬лософії та культури у світі.Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була в цілому історико-філософська школа Украї¬ни, відома дослідженнями не лише вітчизняної, а й світо¬вої історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, ГО. Кушакoв та ін.). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього три¬дцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вира¬женням якого були передусім партійно-ідеологічні настано¬ви «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідни¬цька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викла¬дацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пре¬синг цього офіціозу.